Його смерть 24 жовтня 2024 року стала важким ударом для всіх, хто знав його. Серце “Чорномора” не витримало тягаря десяти років безперервної війни, турботи про своїх побратимів і великої відповідальності за кожного з них. Однак, його спадок залишиться з нами назавжди. За мужність та відданість Україні він був нагороджений орденами Богдана Хмельницького II і III ступенів, а також орденом Данила Галицького.
Побратими Сергія з болем у серці згадують про його лідерство, гумор і відданість. Правозахисниця Ольга Решетилова, яка знала його як друга і підтримувала у складні моменти, наголошує на його людяності та повазі до кожного воїна. Ліпський завжди говорив, що захисники мають повертатися додому до своїх родин, а сам він вирішив залишитися на фронті, виконуючи свій обов’язок перед Україною.
Дмитро Федоренко з 108-ї ОБр ТрО згадує Ліпського як справжнього майстра артилерії, якого вперше побачив у 2015 році на Донеччині. Тоді він спостерігав за професіоналізмом, витримкою і глибокою людяністю командира. Для своїх підлеглих Ліпський був не лише лідером, а й побратимом, готовим завжди підтримати, поділитися досвідом та захистити.
Військовий та журналіст Костянтин Ільченко також висловив співчуття та зазначив, що Ліпський був тим командиром, за яким батальйон готовий був іти в бій без сумнівів. Олексійович мав своєрідний “по-воєнному брутальний, але по-одеськи витончений” гумор, який допомагав тримати дух побратимів навіть у найскладніші моменти.